пʼятниця, 14 травня 2021 р.

Спогади про навчальний 
  Автор - Безрукова Тамара Василівна, завідувач відділу книгозберігання 
Моє знайомство з бібліотекою КПІ відбулося в останні дні серпня 1982 року. Я тільки закінчила школу, не пройшла за конкурсом до вишу і пішла найматися на роботу. Перше враження від будівлі було неабияким. Ззовні - звичайна споруда, великі вікна читальних залів, вузенькі «бійниці» книгосховищ, на вигляд поверхів 4-5, не більше. Але заходиш всередину і вау !!!!!!!!!!! Здалося, поки ти переступала поріг, будівля виросла! Прозора стеля десь там, високо-далеко. Гвинтові сходи нависають над внутрішнім колодязем. І всюди люди, галасливий натовп снує по поверхах, ніхто не говорить тихо. Моє уявлення про бібліотеку як тихе, затишне місце було зламано вщент! В приймальні не довго думали, до якого відділу мене оформити. «Підеш в навчальний», - сказав Василь Герасимович Дригайло, на той час заступник директора бібліотеки.
Так я потрапила до відділу зберігання навчальної літератури, на абонемент. Хто б міг тоді подумати, що це буде моїм єдиним місцем роботи на довгі роки. Абонемент – місце, де читач отримує літературу, яку можна взяти додому. І в ті часи , і досі це місце називається між працівниками просто ВИДАЧА. «Ти де?» - «На видачі». «Куди піднести?» - «На видачу». Як я дізналася пізніше, відділ навчальної літератури складався з двох абонементів і чотирьох читальних залів. На кожному абонементі обслуговувалися студенти приблизно 8 факультетів. Активний книжковий фонд розміщувався у двох книгосховищах. І при виконанні замовлень доводилося обходити обидва сховища, щоб підібрати потрібну літературу.
Робота захопила і закрутила просто з півоберта. На мене обрушився вал інформації, яку я повинна була вивчити і освоїти в найближчий час: треба було знати розташування читацьких формулярів і пошук їх по читацьким квиткам, знайти потрібну студенту книгу, правильно видати її, правильно прийняти повернутий користувачем документ, без помилок розставити літературу у відповідних розділах книгосховища. До чого такий поспіх, спитаєте ви? Відповідь очевидна – через три дні розпочинався навчальний рік. Що таке початок навчального року на абонементах навчального відділу в ті роки? Армагеддон, екшн і квест одночасно! 95% студентів (не менше!) приходили за підручниками і посібниками у перші дні семестру. Черги вишукувалися від абонементу до сходів. Стояв такий галас, що почути читача було важко. Першокурсники зазвичай отримували вже готові комплекти підручників, але потім приходили добирати потрібне ще не один раз. Пошук літератури ускладнювався тим, що студенти не вважали за потрібне звертатися до каталогу. Ми всі підбирали документи на замовлення користувачів по пам’яті і інтуїції. Курс віщої математики очевидно буде стояти в розділі «Математика». Але якщо не розумієш по назві, де шукати, запитай колег. Колеги теж ніколи не чули про таку книгу? Студенту доведеться сходити в каталог і виписати індекс УДК і авторський знак – координати документу у фонді. Пригадуючи свій перший місяць роботи, я з вдячністю думаю про колектив, в якому опинилась. Допомагав кожен. Навчити «новеньку» всім тонкощам роботи не просто, це подвійне навантаження на досвідченого працівника. Але ніхто не відмахувався. Адже геть усі бібліотекари абонементів пройшли шлях інтенсивного навчання премудростям роботи в навчальному відділі, всі колись були «новенькими».
Була така практика: в серпні кожного року до бібліотеки на роботу приходили випускники бібліотечного факультету Київського державного інституту культури імені О.Є. Корнійчука. Рік від року кількість їх варіювалася від двох до десяти (а може і більше) осіб. Навчальний ставав для них першим відділом, де вони починали свій професійний шлях. Так ми першими знайомилися і зав’язували дружні стосунки з новими співробітниками бібліотеки. Світлана Барабаш (сьогодні - вчений секретар бібліотеки) згадує своє перше враження від роботи абонементу навчального відділу у вересні 1984 р. як мурашник: всі швидко рухаються, зупинитися не можна – за віконечком видачі багато студентів, стоси книжок, галас.. Але всі процеси злагоджені, відточені, в книгосховищі панують доброзичливі відносини, посмішки, гарний настрій. Було видно, що бібліотекарі абонементів відділу згуртовані в єдину команду, взаємодопомога між працівницями була нормою. На початку навчального року мало хто зі студентів ходив до бібліотеки тільки за однією книгою. Зазвичай приносили списки потрібної літератури на декількох листочках, де були зазначені предмети і література до них. Ми ці листки (списки) називали простирадлами. Підходиш до бувалої працівниці з таким «простирадлом» про допомогу, вона швиденько проставить УДК (координата розташування документу на полиці) навпроти кожного пункту і ти вже йдеш шукати. Важливо було швидко засвоїти систему розстановки літератури у книгосховищі. І звісно досконало знати алфавіт. Пошук потрібної книги полегшувався тим, що переважна кількість підручників мали велику кількість примірників. Тричі підійдеш за однією і тією ж книгою до стелажа і запам’ятаєш її назавжди. Дуже часто на початку семестру студенти приходили за підручниками групами по 8 – 12 осіб. Якщо кожному з них потрібно було десь по 10 різних посібників, то загальна кількість замовлення складала 80 – 120 книг. Ми брали когось з хлопців цієї групи допомагати носити книги. Для того, хто вперше потрапляв до книгосховища, це було немов відкриття всесвіту: довжелезний простір, щільно заповнений книжками, що має складну систему розміщення (розстановки) літератури. Питання «Як ви тут орієнтуєтеся?», «Ви що, все тут знаєте на пам’ять?» і «То ви шукаєте ще й не на одному поверсі?» були традиційними. Хочеться окремо згадати, на чому нам приносили списки літератури: в ідеалі листочок з зошиту, але були і талон на автобус, пачка цигарок, обгортка від шоколадки. Вишенькою на тортику було, коли студент підходив до віконечка видачі і починав зачитувати свій список потрібної літератури на пам’ять. Ми уважно його вислуховували і просили все це викласти на папері: завантажувати його замовлення собі у мізки не хотів ніхто. Згодом в недалекому минулому список потрібної літератури студенти вбивали в мобільний телефон і протягували нам – шукайте!
У 80-і рр. життя в КПІ вирувало на повну! Пари розпочиналися о 8.30 для стаціонару, а закінчувалися після 22.00 для студентів вечірніх факультетів. І Бібліотеці треба було відповідати умовам такого навчання: абонементи працювали до 21.00, а читальні зали до 22.00. І повірте, читачі були завжди, на абонемент бігли до останньої хвилини, в читалках сиділи, поки не оголосять, що бібліотека зачиняється. Якось в один рік в вестибюлі повісили великі щити, на яких читачам запропонували залишити свої відгуки і побажання щодо роботи бібліотеки. Там було багато різних зауважень, слушних і безглуздих, радикальних і божевільних. Так от найпоширенішим бажанням було, щоб бібліотека працювала цілодобово! Поширеною практикою серед наших читачів було звертатися до бібліотекарки абонементу напряму, минаючи каталог, з проханням підібрати літературу за заданою темою. І якщо назва теми збігалася з назвами підручників, замовлення виконувалося доволі швидко: всі напам'ять знали таку літературу. Ми добре орієнтувалися, який підручник є основним на курсі, а який допоміжним, знали, який том, наприклад, курсу фізики, потрібен в першому семестрі, а який в другому, за яким посібником вивчають англійську на певному факультеті і так далі. Вивчаючи книжковий фонд і вдосконалюючи ці знання на студентських замовленнях, ми мимоволі ставали мобільною пошуковою системою. Доволі часто читачі запитували, який факультет КПІ закінчила та чи інша бібліотекарка. І коли у відповідь чули "Київський інститут культури", дуже дивувалися, що на бібліотекаря взагалі десь навчають. Кожного року у червні відбувається масове повернення літератури до бібліотеки. Книг здають багато. Все, що студенти отримали протягом навчального року, вони повертають, як правило, за один раз. І, трапляється, в них залишаються особисті речі користувачів. Наприкінці 80-х студент звернувся на абонемент навчальної літератури про допомогу знайти паспорт, який він залишив в одній з повернутих книжок. Бібліотекарки провели його до книгосховища і показали, де саме треба шукати паспорт у здоровенних стосах літератури. Звісно, пішли історії про різні знахідки з підручників: ручки, лінійки, фотографії, залікові книжки, гроші. Почувши про гроші, студент зрадів, що і він може знайти пару купюр, про паспорт було забуто, він вже мріяв (в голос) про те, куди витратить знайдену суму, і ... знайшов свій паспорт. "А можна, я ще пошукаю?" - спитав він. "Ні, сенсу немає. Гроші, які ми знаходимо у книжках, ми повертаємо останньому, хто користувався книгою" - відповіли бібліотекарки.
Якось один зі студентів, замовляючи підручники з фізики (Иродов И.Е. Задачи по общей физике, Сивухин Д.В. Общий курс физики и Чертов А.Г. Задачник по физике), вигукнув: "Ну і прізвища у цих фізиків! Иродов, Сивухин, Чертов". До речі, замовляючи Чертов А.Г. Задачник по физике, дуже часто студенти робили наголос на перший склад Чо́ртов Цікаві метаморфози прізвищ авторів книг доволі часто зустрічалися в заявках читачів, адже зазвичай список рекомендованої до курсу літератури студенти записували зі слів викладачів. Так, Ямпольский Л.С., автор «Учебника английского языка» був почутий, як Ян Польский, автори книги «Полупроводниковая схемотехника» У.Титце та К. Шенк були написані як один Титцешенко, Гмурман В.Е. «Теория вероятностей и математическая статистика» дуже часто замовлявся як Г.Мурман, Химмельблау Д. «Прикладное нелинейное программирование» значився у заявці як Химик Блау. І ще один випадок: студент замовив «Вищу математику» не знаючи автора, але книга має зелену обкладинку і синій корінець. Бібліотекар обійшла весь фонд математики, такого видання не було. І тут раптом вона згадала, що напередодні ми отримали з палітурної майстерні партію відремонтованих книжок в зелених обкладинках з синіми корінцями. І там якраз було декілька підручників з вищої математики. Треба сказати, що примірників цього підручника в усі часи було предостатньо. Але ж потрібна саме зелена обкладинка і синій корінець. :) Студент отримав бажане: з декількох сотень примірників він отримав книгу в бажаній палітурці.

пʼятниця, 23 квітня 2021 р.

Спогади бібліотекаря. Частина IV 

  Розповідає Олена Кочубей 
 Бібліотека КПІ – це унікальні фонди плюс команда професіоналів. На цінність нашої книгозбірні завжди вказували два важливих факти. Перший – велика кількість користувачів і не тільки з нашого університету, а з інших навчальних закладів та організацій міста (працівники науково-дослідних інститутів, промислових підприємств тощо), які при наявності гарантійного листа мали можливість бути читачами бібліотеки. Другий – напружена праця сектору міжбібліотечного абонементу. До бібліотеки надходила така кількість замовлень (не тільки з Києва, а й з різних куточків колишнього Радянського Союзу), що одна людина, яка працювала в секторі (на той час – Козловська Алла Станіславівна), іноді фізично не мала можливості справлятися зі всіма завданнями. Тоді на допомогу приходили працівники відділу науково-технічної літератури, хоча це і не входило до їхніх прямих обов’язків. Вони працювали з каталогами, опановували працю поштаря (замовлені книги та журнали потрібно було віднести на пошту). В пригоді ставали «авоськи», потім – «кравчучки»)) Це вже історія… Зараз, при виконанні замовлення, в першу чергу використовується сканер та електронна пошта.
Важливо знати і те, що бібліотека Київського політехнічного свого часу мала можливість і кошти на підписку значної кількості бібліографічної друкованої продукції: відомчої літератури, сигнальної та експрес-інформації, літописів книг і журналів, каталогів вітчизняних і зарубіжних видань, реферативних журналів. Особливим попитом серед останніх користувався журнал «Хімія», який почав надходити до бібліотеки КПІ з 1953 р. Все це опрацьовувалось фахівцями відділу бібліографії при виконанні замовлень науковців різних факультетів та спеціальностей. Робота відділу бібліографії протягом багатьох років діяльності бібліотеки була дуже напруженою.
Взагалі, наш колектив завжди залишався міцною професійною командою. В якому би відділі, на якому б поверсі не працював бібліотекар, він міг за необхідністю прийти на допомогу і відповісти на будь-які запитання користувачів, щоб ті не марнували свій час, блукаючи сходами бібліотеки (хоча, останнім часом, блукання бібліотекою стало окремим видом проведення вільного часу – так багато у нас цікавого). Про професіоналізм наших бібліотекарів говорить і такий кумедний факт, що при замовленні книги, читач може вказати не автора і назву книги, а описати її габарити і колір (це здебільшого відноситься до відділу навчальної літератури) і бібліотекар, користуючись інформацією з якого факультету студент і добре знаючи свій фонд, виконує і такі замовлення.
Минає час… Постають нові вимоги до роботи бібліотеки, змінюються умови праці. На зміну паперовому каталогу приходять електронний та різноманітні електронні бази. І тут також добре спрацьовує бібліотечна команда: саме зараз стала в нагоді тісна співпраця різних підрозділів. Тепер бібліотекарі спільно опановують нове програмне забезпечення, нові стандарти та методи опису документів (наприклад, наша бібліотека однією з перших стала використовувати стандарт RDA). Приємно буває дивитися, як вони допомагають один одному, при обговоренні того чи іншого питання - прислуховуються і поважають думку інших, як відповідально відносяться чи до електронного запису в каталозі, чи до опрацювання книги – для них кожен запис і кожна книга є унікальною. Професійні і соціальні виклики останніх років життя бібліотеки і країни доводять спроможність та життєздатність бібліотечного колективу Київської політехніки. Які б завдання не поставали перед бібліотечними спеціалістами – вони з гідністю з ними справляються.

пʼятниця, 19 березня 2021 р.

Згадує бібліотекар. 

Частина ІІІ 

Розповідає Олена Кочубей 

Праця у відділі рідкісних і цінних документів – це науково-дослідницька робота. Ти маєш можливість глибше вивчати історію КПІ, історію техніки, біографії і праці вчених. Тут зберігаються унікальні видання. Коли розпочинаєш опрацювання книги – вивчаєш не тільки кількість сторінок і рік видання, а й біографію автора. І починається ланцюгова реакція: чим краще пізнаєш факти життя вчених, усвідомлюєш, який внесок вони зробили в розвиток науки, – тим ясніше приходить розуміння, з якими людьми мала можливість спілкуватись, працюючи свого часу у відділі науково-технічної літератури. Згадаю декількох.
Професор В.В. Огієвський (1890-1979) в 70-х роках минулого століття був уже в дуже поважному віці. Він мешкав в професорському домі на території КПІ, і його частенько можна було зустріти на алеях нашого парку. Дивлячись на його зовнішність, ти ніби потрапляв в інший час. Володимир Васильович був привітною, доброзичливою людиною в спілкуванні. І разом з тим – яскравою особистістю, яка поєднувала в собі духовні багатства, високу моральну досконалість, мала неповторну самобутню індивідуальність. До речі, батько Володимира Васильовича – Василь Дмитрович (1861-1921), також викладав в КПІ на сільськогосподарському відділенні. Не можу, також, не згадати наукову династію Орнатських, представники якої були частими відвідувачами бібліотеки. Її засновник – Павло Петрович (1879-1922) – інженер-механік, доцент, завідувач інститутської електростанції. Продовжувачами стали його сини: Антон Павлович (1909-1996), доктор технічних наук, професор кафедри атомних електростанцій та інженерного теплообміну і генерації пари, ініціатор заснування в КПІ профілюючої спеціальності інженерна теплофізика, визнаний вчений в своїй галузі.
Його брат – Петро Павлович (1917-1994), доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри вимірювальних пристроїв, створив провідну в Україні школу з метрології та вимірювальної техніки.
Інна Еммануїлівна Орнатська-Венеракі (1908-1987), дружина Антона Павловича – кандидат технічних наук, доцент, викладач Київського політехнічного інституту з 1944 р. Син Петра Павловича – Євген Петрович також працював в Київському політехнічному. На жаль, інформацію про нього не вдалося знайти. Я згадую, якими були вчені в близькому спілкуванні, яке відношення у них було до працівників бібліотеки і до бібліотеки в цілому, як вони не уявляли свого життя без книги. В науковому відділі знаходились унікальні читацькі абонементи старого зразка, де рукою бібліотекаря здійснювалися записи видачі літератури і на основі цих записів відслідковувалася історія не тільки книги, а й було зрозуміло яку роль відігравала бібліотека в розвитку науки. Завжди існувала тісна співпраця між працівниками бібліотеки і вченими інституту - наші працівники допомагали в пошуках інформації, необхідної для написання наукових праць, використовуючи різні можливості того часу. Це і реферативні журнали, і різноманітні каталоги та літописи книг і журналів тощо. Значну частину нашої роботи займає вивчення провенієнцій, зокрема дарчих написів на книгах. Протягом всієї історії існування університетській бібліотеці було подаровано безліч видань з дарчими написами вчених різних поколінь нашого університету, починаючи із засновників КПІ до нашого часу. Всі вони були вдячні за допомогу в дослідженнях та інформаційному пошуку! І ти розумієш, що скромна праця бібліотекаря теж робить внесок в розвиток науки і техніки.

четвер, 11 березня 2021 р.

Згадує бібліотекар. 

Частина ІІ 

Розповідає Олена Кочубей 

 Минали роки. Протягом 1976-1978 рр. змінився склад науково-технічного відділу. Керівником відділу стала Ірина Костянтинівна Тележинська – дуже яскрава і талановита людина. Прийшли інші бібліотекарі, з якими я працювала довгі роки. Стара бібліотека вже не відповідала вимогам часу і вже в середині 70-х років, за ініціативи ректора інституту Г.І. Денисенка було прийнято рішення про будівництво нового корпусу бібліотеки. Легендою стала історія, як в перші ж дні роботи на посаді ректора Київської політехніки, Григорій Іванович підняв питання про нову бібліотеку. Наші працівники, разом зі всіма підрозділами інституту, приймали участь в будівництві. Не можу не згадати Деменко Ніну Данилівну яка доклала багато зусиль для пошуку і доставки унікальних природних матеріалів для оздоблення бібліотеки.
Одночасно з будівництвом йшла підготовка до перевезення книгозбірні. Декілька років до того, через відсутність приміщень для нових надходжень, частина фонду в кількості 60 тис. примірників знаходилась на горищі головного корпусу в майже непридатних умовах. До початку переїзду в нове приміщення належало привести до ладу весь цей фонд, обезпилити його, розібрати за інвентарними номерами. Це була дуже виснажлива і кропітка робота, але Ірина Костянтинівна Тележинська завжди казала: очі бояться, а руки роблять.
Паралельно з підготовкою до переїзду відбувалось обслуговування читачів, адже бібліотека працювала в звичному режимі. Під час переїзду частина бібліотекарів залишалась на своїх місцях, готувала фонди до перевезення. Були виготовлені дерев’яні контейнери, в які складали книги і журнали. Інша частина працівників - приймала вантаж вже в новому корпусі бібліотеки. На допомогу в перевезенні прийшли студенти і працівники інституту. Перш ніж поставити книги на полицю, їх обов’язково потрібно було перевірити на правильність розташування. Це доволі важка фізична праця, але більшість з нас були молоді люди – вистачало часу і на роботу і на відпочинок і на знайомство. Багато дівчат тоді знайшли свою долю [саме так сталося з автором цих рядків!]. Переїзд – колективна праця, яка виглядала одним великим мурашником. Першим перевозили наш відділ науково-технічної літератури. Для нього в новому приміщенні відвели 6 и 7 поверхи. І коли було перевезено близько 11 тис. фонду, 4 серпня 1979 р., стався прикрий випадок – нові стелажі не витримали навантаження і буквально «склалися» як картковий будиночок. Добре, що це сталося вночі і ніхто з працівників не постраждав. Тоді було прийнято рішення про додаткове укріплення стелажів у всіх книгосховищах бібліотеки, і тільки після цього продовжили розбирати фонди і ставити все на свої місця. Після нас розпочав переїзд відділ художньої літератури, відділ періодики і, на останок, відділ учбової літератури.
Нова бібліотека почала приймати своїх читачів вже восени 1980 р. Керівництвом бібліотеки доклало багато зусиль для того, щоб оснастити за новітніми стандартами того часу. Для зручності були змонтовані сучасні підйомники у книгосховищах, а найбільшою гордістю стала монорельсова дорога (для підвозу книжкових видань з дальнього кінця сховища до місця видачі).
Після переїзду в нове приміщення змінились умови праці: відбулося розподілення на працівників обслуговування та книгосховища. Спочатку було незвично: наші читачі звикли до того, що при виконанні замовлення бібліотекар мав змогу відповісти на питання не гаячи часу, а тепер кінцевий результат залежав від багатьох людей: від прийняття замовлення до видачі книги. Пройшло чимало часу, щоб цей процес став більш-менш чітким. Також, змінився і спосіб обслуговування читачів. Абонемент № 5 (розташований на 6 поверсі) обслуговував всіх викладачів і працівників інституту, де, для зручності, відкрили один пункт видачі науково-технічної літератури, художньої і періодики. Тут проявилися певні труднощі для читача, оскільки обслуговування відбувалося по-різному: при замовленні науково-технічної літератури достатньо мати тільки інвентарний номер видання; для художньої літератури потрібно спілкування – в безпосередній бесіді бібліотекар мав можливість запропонувати інше видання, якщо замовленого не виявилося на полиці; з періодикою теж було багато нюансів при обслуговуванні. Отже, з’явилось багато нарікань з боку читачів на такий спосіб обслуговування і згодом окрему роботу абонементів художнього відділу і періодичних видань відновили. Також, для зручності обслуговування науково-технічною літературою, в залі каталогів на першому поверсі бібліотеки встановили спеціальний друкарський пристрій «Консул»: читачі робили замовлення, а потім приходили до бібліотеки у зручний для себе час.
Може виникнути запитання – для чого ці спогади. Відповім: це вже історія, і не тільки моя особиста, а й частина історії всієї нашої бібліотеки. Життя швидко минає, не зупиняється ні на хвилину, з’являються нові технології, нові погляди на діяльність бібліотеки. Але одна річ лишається незмінною – відносини в нашому колективі. Колектив бібліотеки здебільшого жіночий. Хто працював в такому, розуміє як непросто знаходити спільну мову з великою кількістю жінок: кожна має свою особливу думку і свій життєвий досвід. Але унікальність нашого полягає в тому, що всі колеги-бібліотекарі вміють щиро радіти за інших і щиро співчувати. І коли доля випробовує тебе на міцність, ти відчуваєш підтримку не тільки близьких, а й тих, що працює поруч. Я не можу не згадати Василя Герасимовича і Валєчку - Волинець Валентину Миколаївну, замісника директора. «Валєчка» - це не фамільярність, а щира повага і любов до людини, якої з нами немає вже шість років.
Я не можу і не хочу згадувати всіх поіменно, тому що немає такої людини в бібліотеці, якій би я не була вдячна за відношення до себе. Я вдячна долі, що моє життя тісно пов’язане з Київським політехнічним інститутом та його бібліотекою.

понеділок, 8 лютого 2021 р.

Згадує бібліотекар.

 Частина І 

 Розповідає Олена Кочубей 

 Моя праця в бібліотеці Київського політехнічного інституту розпочалась восени 1975 р. і триває по сьогоднішній день. Коли я прийшла на роботу, більшість приміщень бібліотеки розташовувалась на другому поверсі головного корпусу. Поряд з центральними сходами - кабінет директора; далі – відділи періодики, науково-технічної літератури, кабінет замісника директора, секретаріат та зал навчальної літератури. Праворуч від сходів - абонемент учбового відділу та палітурна майстерня. В, так званому, «енергетичному крилі», також на другому поверсі - відділ науково-технічної документації (стандарти, санітарні норми і правила, звіти про науково-дослідні та конструкторські роботи). Ще частина бібліотеки знаходилась поверхом вище: відділ художньої літератури та читальний зал професорсько-викладацького складу (тут зберігалися реферативні видання, експрес та сигнальна інформація). Існував і філіал бібліотеки в корпусі Радіотехнічного факультету - абонемент учбового відділу.
Отже, мене направили працювати до науково-технічного відділу, що розміщувався в чотирьох кімнатах і налічував біля 400 тис. книжок (розташування літератури – за інвентарною системою). Штат складався з чотирьох осіб: завідувач відділу, завідувач сектору, старший бібліотекар і бібліотекар. Також, в одній із кімнат знаходився сектор МБА. Наставником моїм стала Макаренко Тетяна Леонідівна – привітна, ерудована людина та високопрофесійна бібліотекарка. Від неї я навчилася професійно і сумлінно відноситися до своїх обов’язків. Для бібліотекаря - любов до книги та читачів є основою професії.
В ті часи не було розподілу на працівників книгосховища і книговидачі, тому в наші обов’язки входило прийняття замовлень, підбір літератури і повернення книг на полиці. Робочий ранок починався о 9 годині. Спочатку працювали з індикаторною картотекою, а потім – з фондом: розставляли повернуті читачами видання, вишукували «заставки», робили вологе прибирання (така робота не лишалася тільки на санітарний день). Для цього використовували допоміжне обладнання: малі (на дві сходинки) та високі драбини, тому що висота полиць сягала 3,5 м. Всі бібліотекарі були в гарній спортивній формі) Кількість читачів була така, що одноразово приймали не більше 5 замовлень. На кожного читача відводилось 10-15 хвилин. За цей час потрібно не тільки знайти книгу за конкретним номером, а й перевірити наявність видання під іншими номерами (примірники могли знаходитись в різних частинах фонду). При відмові необхідно було давати відповідь на питання : де зараз знаходиться книга та коли повернеться до бібліотеки. Виконувати замовлення потрібно було чітко і дуже швидко.
Обслуговування читачів – це не тільки підбір літератури, а й спілкування, знайомство з цікавими людьми. Так сталося, що в перші роки роботи я мала можливість познайомитися з багатьма видатними і, навіть, легендарними особистостями Київської політехніки. Наприклад: Бондарь А.Г., Путята Т. В., Писаренко Г.С., братами Орнатськими - Петром і Антоном Павловичами і багатьма іншими.
Скільки кандидатських та докторських дисертацій було написано за допомогою матеріалів, підібраних працівниками відділу! Постійними читачами нашого відділу були аспіранти, які згодом стали гордістю професорсько-викладацького складу нашого університету. Досить лише згадати Бобиря Миколу Івановича, професора, директора Механіко-машинобудівного інституту та Згуровського Михайла Захаровича, академіка, доктора технічних наук, діючого ректора КПІ ім. Ігоря Сікорського. Отже, вже 45 років моє життя нероздільно пов’язане з університетом і його бібліотекою. Є що і кого згадати…

вівторок, 29 грудня 2020 р.

Бібліотека М.І. Коновалова у фонді НТБ КПІ ім. Ігоря Сікорського



Знаменитий хімік залишив яскравий слід в історії нашого університету. Михайло Іванович Коновалов (1858-1906) - російський хімік, професор Московського сільськогосподарського інституту, ректор Київського політехнічного інституту, першовідкривач реакції, яка увійшла у світову науку під назвою ''реакція Коновалова''.

Ще в студентські роки Михайло Іванович захопився хімічними науками, і після закінчення університету був запрошений на кафедру органічної хімії, якою керував всесвітньо відомий учений професор В. В. Марковніков. У 1889 р.  Коновалов захищає магістерську, а в 1893 — докторську дисертації.

Через три роки молодого вченого запрошують на посаду професора, завідувача кафедри неорганічної хімії Московського сільськогосподарського інституту, де він працює протягом трьох років, мабуть найщасливіші в його житті: він отримав можливість працювати у прекрасно обладнаній лабораторії, користуватися великою бібліотекою, плідно викладати.

Київський політехнічний інститут виник на хвилі швидкого розвитку промисловості і сільського господарства України — не вистачало кваліфікованих інженерів, агрономів, зоотехніків. Інститут будувався практиком вищої технічної освіти в Росії професором В. Л. Кирпичовим як зразковий, що ввібрав світовий досвід, а також досвід уже створеного ним Харківського технологічного інституту. На відміну від всіх існуючих положень і статутів вітчизняних вищих технічних навчальних закладів, проект статуту КПІ вводив для залучення на викладацьку роботу видатних фахівців на конкурсній основі.

 При наявності вакансії професора, рада інституту зобов'язана була оголосити про це, щоб бажаючі могли надати в інститут свої праці і необхідні документи, що засвідчують їх право викладання.

Професорсько-викладацький склад КПІ на чолі з В. Л. Кирпичовим постійно і плідно працював над поліпшенням організації навчального процесу та системи викладання в інституті. У практиці підготовки інженерних кадрів застосовувалися багато нововведень і досягнення педагогічної думки, апробовувалися експериментальні ідеї.

Головне завдання інституту було, на думку ради КПІ, - привчити студентів науково мислити, розуміти наукові і технічні методи, виробити вміння розбиратися в великому фактичному матеріалі, що дається книгою або практичним життям.

У Київському політехнічному інституті М. І. Коновалов зайняв посаду декана хімічного відділення. Він відповідав за організацію навчальної та наукової роботи хіміків-технологів, вів курс неорганічної хімії, одночасно керував лабораторним практикумом з органічної хімії.

Це був великий трудівник науки, який працював по 14-15 годин на день. М. І. Коновалов вставав дуже рано, приходив до лабораторії раніше всіх і зараз же брався за справу. Коли з'являлися перші співробітники та студенти, робота була вже в повному розпалі. І тих і інших у нього було безліч. Місця в лабораторії не вистачало. Тоді вчений охоче ділився своєю і без того тісною робочою кімнатою. Особливо зворушувало студентів чуйне ставлення М. І. Коновалова до їх творчості та інтересів. Коновалов давав кожному цілеспрямовану, розгорнуту перспективу роботи, вводив його в коло ідей і залишав широке поле для розвитку ініціативи...

Студенти приходили в маленьку лабораторну кімнату Коновалова, суцільно заставлену склянками, колбами, чашками, розповідали про результати вчорашньої роботи, отримували консультацію, а також нове завдання, реактиви, практичні поради з техніки запаювання трубок, видування кульок, перегонки у вакуумі і т. д. І все це Коновалов робив не поспішаючи, з толком і ґрунтовно. Коли на якесь питання він мав труднощі відповісти відразу, то без всякого сорому говорив про це, працював з літературою, знаходив відповідь або проводив дослід для отримання відповіді практикою. Фальші в роботі і удаваного ''всезнайства'' він не терпів.

Ніколи не пригнічував М. І. Коновалов студента безапеляційністю своєї думки і широкою ерудицією. Діалог завжди йшов на рівних. З огляду на індивідуальні здібності студентів, Михайло Іванович приходив на допомогу кожному. Найчастіше його лекції перетворювалися в живу, невимушену бесіду.

М. І. Коновалов був серед тих вчених XIX ст., які активно популяризували наукові знання в масових аудиторіях: в Москві він організував Пречистенські курси для робітників, в Києві — Київські сільськогосподарські курси і був їх директором. Ці курси були однією з перших в Росії агрономічних шкіл. У Києві він організував недільні читання для дітей і сам прочитав тут кілька цікавих популярних лекцій з хімії з демонстрацією дослідів. Він опублікував кілька популярних книг, був автором і редактором '' Бібліотека для самоосвіти''.

Взагалі вся його лекційна діяльність мала велику популярність завдяки вдалому викладу складних питань з демонстраціями дослідів. Численні демонстрації дослідів під час лекцій М. І. Коновалова дозволяли студентам обходитись без зубріння, дізнаючись на лекціях найважливіші хімічні реакції і закріплюючі в лабораторії знання основних хімічних законів.

М. І. Коновалов є автором значної кількості педагогічних праць, у яких досліджено напрями теоретичної та практичної хімії, що в подальшому стали основою наукових праць його послідовників.

На хімічному відділенні під керівництвом М. І. Коновалова проводились так звані наукові читання, які пізніше його наступник професор Л. В. Писаржевський реорганізував у хімічний кружок імені М. І. Коновалова.

У вересні 1902 р. професора М. І. Коновалова було призначено директором КПІ. На цій посаді він працював до липня 1904 р.

У листопаді 1906 р. М. І. Коновалов при огляді каналізаційно-очисної станції, що будувалася під його наглядом в інституті, оступився і впав в колодязь, отримавши сильне забиття. Операція виявилася невдалою, і 25 грудня він помер у віці 48 років. Це була важка втрата для науки і освіти. У XX ст., у зв'язку з бурхливим розвитком синтетичної хімії, значення його робіт і їх практичне використання безперервно зростало, що дозволяє розцінювати діяльність вченого як дуже ефективну. Наукова спадщина професора М. І. Коновалова є суттєвим внеском у світову хімічну науку, а її творець отримав всесвітнє визнання.

В університетській бібліотеці зберігається книжкове зібрання, що належало вченому і було передане вдовою 1907 р. для користування всіма бажаючими.



вівторок, 3 листопада 2020 р.

        Прижиттєві видання українських класиків

Українська література проходила складний шлях свого становлення. Але ніякі гоніння, переслідування й заборони писати українською мовою не стали  на заваді. Вона розвивалась і відстоювала свою самобутність й право існувати.

У нашому фонді зберігаються прижиттєві видання видатних українських письменників Івана Нечуй-Левицького, Івана Франка, Василя Стефаника, Степана Руданського, та Панаса Мирного.

Степан Руданський (1834-1873). Поет, перекладач, етнограф. Народився в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі в родині сільського священника. Закінчив Подільську духовну семінарію та Петербурзську медико-хірургічну академію. Захоплювався читанням журналів «Отечественные записки», «Современник», творів Т. Шевченка. Працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у князя Воронцова. Докладав багато зусиль для благоустрою міста Ялти. Був мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи. Цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, робив багато перекладів. Помер Степан Руданський у Ялті, похований на Масандрівському кладовищі.

Відомі поетичні твори: «Чи далеко до Києва?», «Скільки душ?», «Вовки», «Жонатий», «Господар хати», «Окуляри», «Чуприна», Добра натура», «Страшний суд», «Сам поїду».

 
















Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918), (псевдоніми Нечуй, І. Баштовий, Гр. Гетьманець, О. Криницький, А. Глаголь).  Відомий український письменник, етнограф, фольклорист і педагог. Народився в родині священника в містечку Стеблів Канівського повіту, Київської губернії (нині Черкаська область). Закінчив Київську духовну академію зі званням магістра богослів’я.  Свої перші твори підписував ім’ям Іван Нечуй. Певний час працював учителем гімназії в Седлець. У зв’язку з підвищеною увагою з боку поліції І.С. Левицький був змушений залишити педагогічну діяльність і переїхати до Києва. Написав багато повістей, оповідань, романів.

Відомі твори письменника: романи «Князь Єремія Вишневецький», «Причепа», «Хмари», «Гетьман Іван Виговський», повісті «Дві московки», «Микола Джеря»,  «Запорожці», «Кайдашева сім’я». Всі твори відзначаються яскравістю образів, душевністю та ліризмом оповіді. Письменник дуже переконливо зображав життя українського народу, передавав красу й багатство нашої мови. Помер І.С. Нечуй-Левицький 15 квітня 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.



Панас Мирний (1849-1920). Справжнє ім’я – Панас Якович Рудченко. Український прозаїк та драматург. Народився  1849 р. у Миргороді у сім’ї чиновника. Закінчив Гадяцьке повітове училище. Певний час працював у губернській скарбниці. Там він став членом підпільного народницького гуртка «Унія». Перший свій твір – вірш «Україна» (1872 р.) опублікував у журналі «Правда» за підписом Панас Мирний. У цьому журналі також опубліковано його перший прозовий твір-оповідання «Лихий попутав». 1875 р. у Петербурзі почали друкувати твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні», але роботу довелось припинити – вийшов указ, який забороняв видавати книги українською мовою. Роман надрукували в Женеві 1880 р. Сприяв виданню М. Драгоманов – відомий український критик, громадський і культурний діяч.  

Панас Якович Рудченко помер у Полтаві 28 січня 1920 р., похований у Полтаві.  Серед відомих творів письменника: оповідання «Морозенко», повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», романи «Повія», «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «Лимерівна».

 


 Іван Якович Франко (1856-1916). Псевдоніми – Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко та інші (близько 100 псевдонів). Український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893 р.), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899 р.). почесний доктор Харківського університету (1906 р.).

Народився в селі Нагуєвичі на Дрогобиччині (нині село Івана Франка Львівської області). Закінчив Дрогобицьку гімназію та філософське відділення Львівського університету. Ще, навчаючись у гімназії, Франко почав писати вірші й друкуватися в журналі «Друг». Він виявляв феноменальні здібності: міг повторити дослівно всю інформацію, яка подавалася викладачами на лекціях. Багато читав творів європейських класиків, культурологічні, філософські праці. Мав власну бібліотеку, яка налічувала близько 500 книг українською та іншими мовами. За участь в студентському гуртку, який підтримував ідеї М. Драгоманова, Івана франка 1877 р. було заарештовано на 9 місяців. Цей арешт не єдиний у житті Франка. Ще двічі за свою письменницьку діяльність він попадав у в’язницю. 

Іван Якович був одним із засновників багатьох журналів: «Громадський друг». «Дзвін», «Молот». З середини  90-х років він видавав журнал «Житє і слово», а з 1898 р. журнал «Літературно-науковий вісник». Помер І.Я. Франко 28 травня 1916 р. у Львові, похований на Личаківському кладовищі.

Основні твори: поетичні збірки «З вершин і низин». «Зів’яле листя», «Мій Ізмагард», поеми «Мойсей», «Іван Вишенський», повісті «Перехресні стежки», «Захар Беркут», казка «Фарбовваний лис», Драма «Украдене щастя».


Василь Семенович Стефаник (1871-1936). Письменник, новеліст, громадський і політичний діяч. Народився в с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Франківської області. Навчався у Коломийській гімназії. Брав активну участь у громадському радикальному русі, публікувався у львівському журналі «Народ». За це його було виключено із гімназії, і він був змушений продовжувати навчання у Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком.  Василь Семенович  закінчив медичний факультет Краківського університету. У Кракові друкував свої новели у газеті «Праця» та у львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Був знайомий з М. Старицьким, Б. Грінченком, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем, В. Самійленком, Миколою Вороним. У складі урядової делегації Західно-Української Народної Республіки приїжджав до Києва у зв’язку з об’єднанням ЗУНР й УНР. Помер В. Стефаник 1936 р. у селі Русові.

Василь Стефаник був неперевершеним майстром соціально-психологічної новели. Його відомі  твори: «Новина», «Катруся», «Камінний хрест», «Виводили з села», «Синя книжечка», «Лесева фамілія», «Кленові листки», «Мати».